"Якщо не можеш психічно — не зможеш фізично". Студентка ННІМВ — про добровільний вишкіл і "Азов"

Фото: instagram.com/recruit.4308

Ексклюзивне інтерв'ю зі студенткою-волонтеркою Софі Прайне.

Софі Прайне — студентка другого курсу Інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка. Попри цивільний статус, дівчина добровільно вирушила на бойовий вишкіл, аби на власному досвіді зрозуміти, як влаштоване українське військо.

До початку повномасштабного вторгнення Софі жила в Німеччині, тож до університету вступила пізніше. Звідси й позивний — "Німець": дівчина має німецько-українське коріння.

У великому інтерв’ю DeTalks студентка розповіла про труднощі підготовки до вишколу, шлях до свідомого волонтерства та знайомство з представниками "Азову".

"Я вирішила, що відсиджуватися в Німеччині під час того, як друга половина мого походження страждає, — така собі ідея. Я вирішила, що хочу жити тут. Мені так набагато спокійніше. Я тут живу, навчаюсь, займаюсь волонтерством і їжджу на вишколи".

Про вишкіл

"Вишкіл англійською — military drill. Це складно пояснити, бо вишкіл для цивільних відрізняється від військового. Щодо тривалості: добровільні вишколи можуть бути як одноденні, так і багатотижневі. Тебе вчать, готують майже за тими ж стандартами, що і військо. Хоча ставлення до цивільних на вишколі, звісно, трохи інше.

Це можна порівняти з БКБП (Базовий Курс Бойової Підготовки). Тобто там немає такого, що ти не можеш чи не хочеш. Там ти або доводиш все до кінця, або… немає іншого варіанту. Ну, або хіба що ти ламаєш ногу. Але бували такі випадки, коли рекрутери отримували поранення, і їх побратими все одно вирішували, що вони будуть носити пораненого на руках, але все одно пройдуть БКБП разом. На вишколі все ж можна зупинитися, посидіти".

"Тебе жаліють, бо до тебе ставляться як до цивільного, який вирішив заглянути в інші дверцята і стати більш свідомим".

"Є багато організацій, які влаштовують вишколи, але я ставлю в пріоритет саме «Азов». Знаю, що є ще організації, членами яких є військові, які в ротації й не хочуть сидіти без діла, або отримали поранення і не можуть повернутися на фронт, тому вирішили займатися саме інструктажем".

Про "знайомство"

"У нас в інституті відбулася лекція з тактичної медиини від «Азову». Я познайомилася з інструкторами, і так склалося, що я дуже «вписалася». У соцмережах я побачила оголошення про одноденний вишкіл, вирішила, що треба спробувати й поїхала. Я якось «схрестилася» з «Азовом». Ідеологічно він виявився мені найближчим. Мені подобається, що з багатьма людьми там я маю спільні думки, характер. Ну і, як би це не звучало, «Азов» скріплює серця, бо я познайомилася зі своїм хлопцем на останньому вишколі".

"Я відчуваю себе живою з «Азовом»."

Про очікування

"З вишколом у мене було «а подивимось». Тобто я не мала ніяких очікувань. Взагалі очікування бувають шкідливими, тому я їх не будувала. Я просто сказала собі: «Треба поїхати, треба подивитися, треба попрацювати»".

"Якщо ти не можеш психічно — не зможеш фізично. Бо кордони людини закінчуються не там, де вона думає. Вони набагато далі, але до цього «далі» треба дістатися".

Про службу після вишколів

"У мене є дуже класний приклад такого випадку. Останній вишкіл. Друг «Сом». Він почав оформлюватися, вирішив поїхати на вишкіл — і зараз він знаходиться на БКБП. Тобто він приєднався до «Азову». Ми тим натовпом, що був на вишколі — десь десять людей — його проводжали на БКБП. Ми його посадили в «бусик» і сказали: «Без шеврона не повертайся й у дзвін ні в якому випадку не бий». Живий, здоровий, трохи з’являється на зв’язок — то ми радіємо за нього. Ну і я знаю ще кілька хлопців з вишколу, які теж у майбутньому хочуть приєднатися".

Фото: instagram.com/recruit.4308

Про триденний вишкіл

"Треба було купити спальний мішок, тару для себе, чашку. Тобто вам дається список, і ви по ньому йдете і «спаковуєтесь». Якщо неправильно спакуєшся, то буде важко.

Перед цим я потренувалася: поспала в спальному мішку вперше в житті вдома на підлозі. Наступного дня ми збиралися. Я «відсиділа» свої пари вже «по формі», скажімо так. Я записалася на емоціях, а потім їду в метро і думаю: «Куди я записалася…»

Коли ми зібралися, нас «покачали», бо ми в чаті трішечки не по темі поговорили. Зробили 20 берпі перед автобусом. Потім нас забрали. Автобус, звичайно, був повністю зашторений. Перед цим ми підписали документи, що беремо на себе відповідальність у разі травм.

Коли приїхали на місце, до нас вийшли наші класні інструктори й запитали: «Ви як? Доїхали нормально?» Ми відповіли: «Так» — і почалося: холості стріляють, нам димовуху якусь кидають — і це все просто як у тумані. Ми стояли в планці зі своїми речами на спині. В декого речі повипадали, бо нормально не спакувалися. І потім у якийсь момент ми побігли та не знали, коли ми зупинимось чи що буде наступне. Це на «рандом». Особливо, якщо ти вперше. Далі ми взяли по шині. Я обрала найбільшу випадково. Підняли руки й так стояли. Тобто там ми проходили просто невеличке пекло. Ми повзли з цією шиною, присідали. Попри те, що я займаюся спортом, мені в моменті стало дуже погано і довелося відлучитися. І дівчатам, і хлопцям ставало погано, бо було багато новачків.

Нас привели до тями, і ми відправилися вже на базу. Вона складалася з бліндажів. Це були «люкс» бліндажі, насправді. Вони були оснащені деревом, ДСП та буржуйками. Нас вишикували, розповіли, що нас далі очікує, і відправили трошки відпочити.

За правилами, якщо це не ранок і не відбій — всі бігають. Ходити не можна було. Також не можна було бути одному. Тобто ти ходиш бойовою одиницею — це мінімум дві людини. Якщо комусь захотілося в туалет — ви біжите туди разом. Туалети були у вигляді будок. У дівчат були з дверцятами, а у хлопців — без. На їжу давали п’ять хвилин.

Ми були поділені на два взводи. У кожному взводі було два відділення. Вийшло так, що я вже була на вишколі, тому потрапила у той взвод, де були люди з досвідом. Я була єдина дівчина на приблизно 19 хлопців.

Другого дня з самого ранку у нас була фізична підготовка, холостіння, штурм окопів і такмед. Ну і після відбою у нас була «стрес ніч».

Фото: instagram.com/recruit.4308

Нас розбудили о другій ночі, ми вдягнулися за п’ять хвилин. Той, хто перший вийшов, стояв у планці, поки всі інші не вдягнулися. Ми були настільки сонні, що не могли нормально пошикуватися, а інструкторів це дуже бісило. Ми бігали, присідали й таке інше. Не пам’ятаю точно, скільки ми цим займалися, тому що час йшов просто нескінченно. Потім ми розійшлися по бліндажах. Я думала, що єдина не заснула, а виявилось, що ніхто не спав. У нас торохкотіла буржуйка, і я сказала: «Мені здається, що нам скоро прилетить граната». Ну і через хвилину-дві нам падає страйкбольна граната — і знову підйом.

Цього разу нас «качали» жорсткіше. Ми будувалися шеренгами з шинами на швидкість, передавали шини один одному. Тим, хто програв, довелося з ними просідати й відтискатися. Потім нас знову в планку поставили. Я в цей момент не відчувала себе якось психічно чи фізично погано, але в мене потекли сльози. Інструктори були насправді дуже співчутливі".

"Мене відвели й пояснили, що це нормально, що я не є слабкою людиною через те, що я розплакалася".

"Наступного ранку нам дали поспати до восьмої. Це був останній день, і нам так не хотілося звідти їхати. Цього дня у нас була стрільба і техніка копання окопів. Після цього нам дали багато настанов, ми прощалися з інструкторами, нас під кінець трохи «покачали», сказали, щоб ми поверталися з хорошими результатами, і вони за нами слідкують. Ну і відвезли назад до Києва".

"Скільки б ти не готувався до вишколу — ти ніколи не будеш до нього готовий".

Про ставлення близьких

"Мій тато мене готував, бо він зрозумів, що мене зупиняти немає сенсу. Він профінансував усе, що мені треба було, дав кілька настанов і поділився досвідом. Бабуся теж нормально відреагувала. Мені просто сказали: «Ти не чуди, бережи себе і відпишись». За мене боятися просто немає сенсу.

Я буду ще брати участь у вишколах. Стовідсотково. Це те, чим я живу. Я почуваюся дійсно живою в такі моменти. Для мене цей досвід значить, що для мене немає нічого неможливого. Немає поняття «я для цього не зроблений». У мене немає жалю до деяких людей, які ховаються. Страх існує, але я, як людина, яка постійно бореться зі страхами, розумію, що це ти або дуже не хочеш, або тобі дуже байдуже".

Для людей, які збираються йти на свій перший вишкіл

"Звертайте увагу на те, що ви купуєте з одягу. Бо це те, що захищає вашу шкіру і в чому ви будете існувати ці дні або тижні. Також краще підготуватися фізично. Хоча б якусь зарядку робити. І завжди дивитися, на який вишкіл ви йдете. Існує багато шахраїв, які хочуть на вас «наваритися», які вважають себе класними інструкторами, але наговорять такого, що вам буде від того тільки гірше".

"Ну і нічого не бійтеся. Треба завжди діяти на характері, бо характер вивозить усе".