Травма на екрані: як кіно спрощує ПТСР, депресію та залежності
- Ярослава Беспалова
- 3 дні тому
- Читати 3 хв
Репрезентація психічних розладів у кіно та спрощення їх реальності.
Кінематограф дедалі частіше звертається до теми психічних розладів і робить депресію, посттравматичний розлад та залежності основою сюжетів. Така увага підвищує видимість проблеми, однак водночас формує спрощені уявлення про травму та процес відновлення.
Як кіно репрезентує психічні розклади та де виникають розбіжності з реальною психологією — читайте в аналізі DeTalks.
ПТСР як діагноз і як кінематографічний образ
Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) — психічний стан, що виникає після пережитих травматичних подій, зокрема війни, насильства, катастроф або втрати близьких. Серед основних симптомів вирізняють нав’язливі спогади або флешбеки, підвищену тривожність, емоційне оніміння й уникання тригерів, повʼязаних з травмою.
Зокрема, у психології розрізняють гострий, хронічний і комплексний ПТСР, який формується внаслідок тривалого або повторюваного травматичного досвіду. Натомість художнє кіно часто поєднує ці стани в один узагальнений образ травмованого персонажа. Це дещо спрощує складну клінічну картину й зводить ПТСР до зовнішніх проявів, передусім агресії або соціальної ізоляції.
"Бійцівський клуб": травма ПТСР через художню метафору
У фільмі "Бійцівський клуб" (1999) психологічний стан Оповідача (Едварда Нортона) подається через хронічне безсоння, емоційне виснаження та внутрішню агресію, спрямовану як на себе, так і на навколишній світ. Такі риси можуть асоціюватися з посттравматичним досвідом, однак стрічка навмисно розвиває межу між травматичною реакцією та психотичним порушенням.
Втрата сну стає ключовим тригером руйнування цілісного сприйняття реальності, що згодом виявляється в появі образу Тайлера Дернера — альтер его героя, який уособлює пригнічені бажання, бунт проти споживацького способу життя та прагнення контролю.
Кінематографічна інтерпретація травми в цьому фільмі зводить внутрішній психологічний конфлікт до радикальних форм поведінки — фізичного насильства, саморуйнування й участі в деструктивних соціальних проєктах. Натомість реальний досвід людей із ПТСР зазвичай менш помітний зовні й пов’язаний із тривалою тривогою, труднощами в взаємостосунках та потребою в стабільному середовищі, що не бунтує проти соціального порядку.
"Їсти, молитися, кохати": депресія — шлях втечі
"Їсти, молитися, кохати" (2010) показує Ліз Гілтберт у стані глибокої внутрішньої кризи після розлучення. Героїня втрачає сенс жити далі, тому не знаходить себе у звичайному середовищі. Ліз ухвалює рішення змінити обставини й вирушає в подорож. Італія дає їй тілесне задоволення та радість від простих речей, Індія пропонує героїні духовну дисципліну й тимчасове заспокоєння, а Балі завершує шлях відновлення через романтичні стосунки.
Саме так фільм вибудовує логіку "зцілення" депресії. Натомість у реальному житті розлад не зникає через зміну локації. Депресивний стан зберігається навіть у безпечному або приємному середовищі, оскільки має внутрішні психологічні й біологічні причини. Людина може подорожувати, але водночас залишатися в депресії. Покращення самопочуття зазвичай потребує часу та системної професійної підтримки, зокрема медикаментозної.
"На голці": наркотична залежність на екрані
Події фільму "На голці" (1996) відбуваються в Единбурзі довкола групи молодих чоловіків, яких об'єднує спільний досвід вживання наркотиків. Центральний персонаж, Марк Рентон, намагається відмовитися від героїну, однак постійно повертається до вживання.
Стрічка демонструє фізичні та соціальні наслідки адиктивної поведінки, зокрема передозування, втрату соціальних зв’язків і кримінальні практики. Однак музика та монтаж фільму створюють естетичний образ середовища, у якому перебувають персонажі, що не відповідає справжнім наслідкам залежності.
У реальній клінічній практиці героїнова залежність рідко має чіткі сюжетні повороти або моменти усвідомленого вибору. Процес від наркотиків зазвичай тривалий, нерівномірний і супроводжується рецидивами, депресивними станами та потребою в системній медичній і соціальній підтримці. Марк демонструє ж цей процес фрагментарно, з фокусом на його індивідуальну волю, тоді як структурні чинники залежності залишаються на периферії оповіді.
"28 днів": залежність як обмежений етап
Стрічка "28 днів" (2000) розповідає про журналістку Ґвен Каммінгз, чий спосіб життя визначає алкоголь. Аварія та судове рішення примушують героїню пройти курс лікування в реабілітаційному центрі, де спочатку Ґвен заперечує наявність проблеми й чинить опір терапії. Та згодом спілкування з іншими пацієнтами та події всередині спільноти змінюють її ставлення.
Фільм вибудовує драматургію так, що 28 днів лікування стають завершеним етапом, після якого журналістка виходить "готовою" до тверезого життя. Клінічна ж практика показує іншу картину. Залежність має хронічний характер і рідко обмежується коротким лікуванням. Реабілітація є лише першим етапом, після якого починається тривала робота. Без подальшої підтримки ризик рецидиву залишається високим, навіть за наявності мотивації.
"Перерване життя": психіатричні установи та культурні стереотипи
"Перерване життя" показує перебування Сюзанни Кейсен у психіатричній клініці після спроби самогубства. Там героїня знайомиться з іншими пацієнтками, зокрема з Лізою Роу, яка часто порушує правила і намагається втекти. Сюзанна стає свідком конфліктів, втеч та самогубства.
Взаємодія Лізи з іншими пацієнтами, включно з крадіжкою особистих речей і читанням щоденника Сюзанни, супроводжується емоційними кризами для головної героїні та нервовими зривами, на які персонал клініки не завжди звертає уваги.
І хоча стрічка висвітлює психологічне здоров’я, сюжет таким чином закріплює стереотипи щодо самих пацієнток і їх лікування. Поведінкові прояви героїнь перебільшені, конфлікти драматизовані, а взаємодія з персоналом подана хаотично, що не завжди відповідає сучасним клінічним практикам.
