Павло Тичина: поет між гармонією й страхом
- DeTalks
- 18 жовт.
- Читати 3 хв
Авторка: Ярослава Беспалова
Інший погляд на поета, чиє слово пройшло шлях від авангарду до офіційної поетики.
Постать Павла Тичини відображає добу, у якій мистецтво втратило автономність і стало частиною політичної системи. Його творчість демонструє перехід від музичного світу “Сонячних кларнетів” до риторично вивірених текстів доби колективізації, окреслює зміни у його художньому підході та суспільній ролі.
Тичина поєднує кілька вимірів — ранню поетику, участь у літературних об’єднаннях 1920-х, роботу в радянських структурах і трансформацію поетичного вислову під політичним тиском.
Аналіз його життя й творчості дає змогу простежити, як історичні обставини звузили можливості висловлення. Докладніше про траєкторію життя письменника — читайте у матеріалі DeTalks.
Від гармонії “Сонячних кларнетів” до мовчання
На початку XX століття українська поезія зазнала впливу символізму, модернізму та фольклорних мотивів. У цьому контексті сформувався поет Павло Тичина, який прагнув поєднати поезію, музику й філософію. Приміром, його перша збірка “Сонячні кларнети” (1918) об’єднала тексти, написані у 1914–1918 роках.
Перший етап творчості Тичини створив власну систему художнього мислення автора, у якій слово набуло ознак музичного звучання, а образ — структурної організованості. Наприклад, у вірші
Лиш сонячні кларнети”
поет відмовився від традиційних релігійних символів, формуючи індивідуальну систему образів і внутрішніх зв’язків.
Дослідники визначають цей етап як “кларнетизм” — поетичну концепцію, що поєднує музичність, ритміку й філософські узагальнення.
Микола Бажан же у своїх спогадах зафіксував враження від дебютної збірки.
“Ми насолоджувалися красою українського слова, яке грало, співало, бриніло, лилося зі сторінок незабутньої тієї книги”.
Митець як заручник доби
Проте після 1920-х років контекст творчості Тичини змінився. В умовах політичного контролю мистецтво набуло ідеологічних функцій. Так, у 1931 році вийшла збірка “Чернігів”, що продемонструвала перехід від індивідуального звучання до колективного ритму. У ній поет частіше вживає індустріальну мову.
“Штурмуєм панські устрої,
у нас доба індустрії…
Не батькова не неніна,
дочка і мас і Леніна”.
Архівні матеріали та текстологічні порівняння фіксують зміну лексики й тем у творах поета першої половини 1930-х років. Зокрема, вірш “Партія веде”, надрукований у газеті “Правда” 21 листопада 1933 року, став прикладом такої трансформації.
Василь Стус в есеї “Феномен доби (сходження на Голгофу слави)” у цей період творчості Тичини зазначав наступне.
“Великий поет цілковито зник зі сцени — з’явився безоглядний одописець тирана”.
Євген Маланюк у вірші “Сучасники” також описав цю зміну.
“…від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась. І в скривавлений Жовтень — ясна обернулась Весна”.
У наступні роки поет віддавав перевагу ритму маршу, що показує його пристосування до вимог офіційної культури.
Життя між ролями: поет і чиновник
Тичина жив у постійному напруженні між обов’язком перед державою і внутрішнім сумнівом. У часи найжорсткіших репресій він займав високі посади від депутата Верховної Ради до міністра освіти УРСР, де відповідав за ключові сфери шкільної та культурної політики, а згодом навіть очолював парламент республіки.
Такі ролі письменника вимагали публічного лояльного виконання завдань радянської влади, часто всупереч власним переконанням і естетичним уявленням про поезію та мистецтво.
Водночас письменник намагався зберегти етичні межі в особистому житті: писав рекомендації для реабілітації репресованих, передавав їм гроші та допомагав із житлом, під час зустрічей із молодими поетами підкладав їм купюри до кишень, а на посаді активно виступав проти русифікації України та підтримував українську мову в освітніх і культурних сферах.
Кларнетист жив у постійному страху через тотальний контроль і постійне прослуховування. Для захисту приватності та відчуття безпеки він закривав щілини у квартирі м’якими іграшками, щоб хоч якось запобігти проникненню сторонніх очей і вух у його особистий простір.
Певний “побутовий ритуал” відображав психологічний тиск, у якому перебував митець, і водночас демонстрував його прагнення зберегти внутрішню автономію поряд із публічною роллю високопосадовця.
Внутрішній пошук: поема, яку він не закінчив
Одним із пізніх задумів Тичини була поема-симфонія “Сковорода”, над якою він працював протягом кількох десятиліть. У творі він досліджував постать філософа як точку відліку для власного духовного аналізу, для того, щоб через образ Сковороди осмислити взаємодію внутрішніх переживань і зовнішніх обмежень.
Незавершеність поеми демонструє, що навіть за значного часу й зусиль митець не зміг повністю реалізувати свої інтелектуальні та естетичні наміри, оскільки кожен етап роботи потребував постійного самоконтролю, корекції під зовнішній тиск і оцінки ризиків.
Літературознавець Григорій Костюк писав, що “Тичина залишався людиною подвійного світла — зовнішнього офіціозу й внутрішньої тиші”. Його поезія пізнього періоду — це документ внутрішньої боротьби, а не ідеологічного переконання.
Василь Стус же називав Тичину “феноменом доби”, поетом, який “жив у час, що заправив генія на роль блазня”. Павло — приклад того, як страх і самоцензура формують нову етику творчості. Його поступки — не лише наслідок конформізму, а й спроба вижити в системі, що знищувала будь-яку автономію слова.
