Максим Похитон: інтерв'ю про те, як дисципліна, сумніви й чесність формують письменника
- DeTalks
- 16 лист.
- Читати 6 хв
Авторка: Ярослава Беспалова
Максим Похитон — автор, для якого письмо — щоденна робота над собою, чесність і спроба залишатися всередині історії.
Український письменник, автор збірки коротких оповідань "Щось урчить", фіналіст конкурсу "Число Звіра" та воркшопер із понад семирічним стажем у письмі. Творчість Максима Похитона поєднує особисті переживання, досвід спілкування з читачем та роботу з темами страху й тривоги, перетворюючи буденні явища на атмосферні й психологічно насичені історії.
Від перших кроків у письмі до процесу створення збірки "Щось урчить", про ритуали та підходи до написання, а також про те, що Максим хотів би передати своїм читачам — читайте в інтерв’ю DeTalks.
Ви більше вірите у мотивацію чи натхнення?
"Мабуть, одне без іншого неможливе. Натхнення обов'язково потрібне для того, щоб ідеї отримати. Проте дисципліна – це база. Без неї ти нічого не напишеш".
"Як тільки натхнення минуло, ти розумієш, що треба і переписувати історію, і вичитувати її. Тому ідеї то треба, але, мабуть, дисципліна найважливіша. Навіть для пошуку якихось важливих питань".
Тоді, можливо, ви маєте певні дедлайни щодо написання творів?
"Я мав дедлайни, навіть ставив собі до 500 слів на день, потім до 1000, як Стівен Кінг, намагався й 2000 слів. Проте зрозумів з часом, що це взагалі не вкладається в мій режим. Тому я просто намагаюсь ставити собі дедлайни, залишаючи певну денну норму. Наприклад, 15 хвилин або пів години на день — скільки вийде, просто щоб якусь мінімальну частину зробити та залишатися всередині історії".
"А загалом під час написання творів я намагаюся створювати план, що треба зробити до певного дня — спершу для автомата, потім переписати тощо. Тому з цим я так і працюю".
Чи бували думки "може, я не письменник" — і що вас тоді втримало?
"Постійно. Це часто відбувається. А втримує, знаєте, думка, що я пишу, тому що я просто хочу і все. Байдуже на результат, неважливо, хто і що каже. Проте так, це постійно відбувається".
“До прикладу, я проводжу воркшопи, і там завжди кажу, що письменник — це той, хто пише художні твори, або, якщо загалом, хто такий письменник".
"Пишеш художні твори — ти письменник. Та потім побачиш якісь інтерв'ю, почитаєш якусь класну книжку, і вже думаєш, боже, ну я такий лох у порівнянні. І це нормальний процес, тому треба просто продовжувати. Щось знаходити для себе там, всередині, в цьому письмі, щоб називатися письменником".
Яку найбільшу ілюзію про письмо ви втратили з часом?
"Мабуть, ілюзію того, що мене хтось має підтримувати. Звісно, є питання грошей. Я подивився на цифри, які українські письменники все ж таки заробляють, вибудовував нереалістичну картину того, що я можу бути в Україні письменником, який заробляє на життя своєю діяльністю".
"Це майже нереалістично. Якщо ти не бестселер якийсь, як Ілларіон Павлюк, хоча не впевнений, що він може заробити стільки, скільки вистачить на його велику сім'ю, до прикладу".
"Однак, мабуть, усе зводиться до віри в себе й підтримки. Я людина, яка завжди намагається підтримувати інших. Якщо хтось щось починає, то думаю — клас, молодець, давай далі".
"І спочатку я очікував, що мотивація до написання полягатиме саме у тому, що мене підтримуватимуть інші. А потім виявилося, як і в усьому в житті, що поки ти сам у це віриш, сам це робиш, бо справді цього хочеш, — тоді й інші підтягуються, починають вірити, що це класно й варте уваги. Проте все завжди відбувається поступово. І коли стає важко, що б тобі не казали, — ти сам маєш триматися".
Яку пораду дали б собі на початку творчого шляху?
"Відстати від себе і дати собі писати, робити помилки. Я пишу вже сьомий рік, і розумію, що чим далі, тим більше для тебе відкривається і нової класної літератури, і її граней, і нових скілів, і взагалі різних сторін письменництва".
"Тому розумію, що не варто перейматися тим, чи роблю я все правильно, або чи виходить у мене погано. Воно справді спочатку буде виходити погано — і це нормально. Та якщо хоча б щось виходить, то з часом стане краще".
"Мені здається, що на початку мене дуже сильно зупиняв саме перфекціонізм”.
Маєте текст, до якого ви повертаєтесь, але досі не публікуєте?
"Так, є один. Проте я його, до речі, закінчив два тижні тому. Я написав його на початку 2022 року. Потім думав щось із ним зробити, але нічого не придумав. Згодом почав його переписувати, але мені не йшло".
"Це не роман, а скоріше велике оповідання, у якому розповідається про головного героя, який повертається до маленького міста. Він має певну таємницю, яку носить у собі, і яка поступово перетворюється на вічно зростаючого голого безхатька".
"Я писав цей текст досить довго. Спочатку там були одні аспекти, які, як мені здавалося, були важливими. Проте я не міг повноцінно його відчути. Як написав його, то думав, що це шедевр, а коли перечитав, зрозумів, що це жах якийсь. Переписував і скорочував його тричі".
“Зараз я надіслав цей текст до збірки на портал «Бабай». Подивимося, можливо, вийде його там опублікувати. Якщо ні — думаю, що зараз цей текст більш-менш готовий, щоб колись побачити світ. Може, колись він увійде до якоїсь збірки оповідань".
Щодо збірки "Щось урчить", чому саме формат коротких оповідань?
"Чесно кажучи, формат коротких оповідань не був моїм першим вибором — спочатку я почав писати роман. Коли його дописав, то вирішив, що хочу публікуватися і серйозно йти шляхом письменника".
"Проте саме тоді моя бабуся захворіла на рак. Я розумів, що не знаю, скільки часу в нас залишилося — три місяці, три роки, ніхто не міг сказати. І я подумав: поки мій роман десь шукає видавця, поки він пройде весь цей довгий шлях до публікації, я хочу зробити щось уже зараз".
Читайте також:
"Я переглянув свої тексти й побачив, що більшість із них — це оповідання. Зрозумів, що вони тематично й емоційно перегукуються між собою, утворюють певне єдине «текстове тіло». Тому вирішив спробувати скомпонувати їх у збірку".
"Спочатку здавалося, що зроблю це швидко, але процес виявився довшим, ніж очікував. Проте я встиг показати готову книжку бабусі — ще за місяць до того, як її не стало. Вона побачила її, і збірка присвячена саме їй".
"Збірка присвячується бабусям і дідусям. У мене дві бабусі й один дідусь. І коли б я сказав, що тільки бабусям, то дід би сказав, чому його теж не згадав. Тому така історія".
Чи бачите потенціал розвинути одну з історій у більшу форму?
"Це, скоріше, не про самі оповідання, а про теми, які в них розкриваються. Бо самі оповідання, мені здається, більш-менш завершені. Деяких тем я лише торкнувся — вони вже там є, але я ще не дістався до них повноцінно. Тому я б повернувся до тем, що описуються, скажімо, в оповіданні, «Хряк» чи «Звук»".
"Якісь «лавкрафтівські» атаки, які я дуже люблю. За це я ніколи не перестану їх любити. І навіть якщо хтось скаже, що вже є краще, я не можу — мені Лавкрафт дуже подобається. Те, як він пише, для мене прямо «йокає» — саме те, що треба".
"Це саме ті теми, які тягнуться зі мною з самого дитинства, з самого раннього віку, і я взагалі не впевнений, чи колись зможу від них відчепитися та повністю їх розкрити. Проте буду намагатися. Можливо, ще щось із цього вийде".
Чи є у вас певні персонажі, яких ви переносите з життя?
"Насправді це завжди комбінація. Тобто ти ніколи не береш одного персонажа з життя й не описуєш його повністю. Частково так, але здебільшого береться лише якась риса. Кожна людина багатогранна, і ти описуєш якусь рису характеру в сюжетному контексті".
"Саме на цьому будується мотивація персонажа. А його зовнішність, дії в сюжеті — здебільшого комбінація вигаданого і реального. Навіть якщо ти пишеш наукову фантастику або щось про майбутнє за 10 тисяч років, ти все одно будеш базувати персонажів на знайомих людях. Наприклад, на сусідці, бабусі чи комусь з особистого життя. Це обов’язково".
Що ви хочете, щоб читач відчув після останньої сторінки збірки?
"Для мене вона побудована так, що починається з найтемнішого настрою. Є фізичне вимкнення світла, темрява, повна безвихідь, все здається жахливим, потім стає ще гірше".
"Та поступово настрій вирівнюється, і для мене це свого роду емоційний реліз. У фіналі, коли читаєш «Теплий дощ», ти ніби приймаєш сум, якісь негативні емоції, своє минуле, і відходиш від книги, відчуваючи віру в те, що може бути краще".
Наостанок, яке головне запитання ви ставите собі як автору?
"Коли я почну писати краще? А так, мені здається, питань дуже багато".
"Завжди є щось, про що треба писати. Я намагаюся все дистилювати до мінімально досяжного результату, бо розумію — коли дивишся на письменників удвічі старших за тебе, які жили в країні без репресій, червоного терору, і мали 300 років спокійного розвитку, то у них були покоління, які могли навчатися, розвиватися, і їх ніхто за це не вбивав".
"А потім дивишся на себе — наша країна існує окремо лише 30 років, тому я розумію, що не треба закидати себе очікуваннями — чому я цього не зробив".
“Просто писати — мабуть, ось головне для мене. І завжди є те, що сидить всередині: про що я замовчую, про що страшно писати, про що соромно. Страшно — це одне, а соромно — це емоція, яка дуже сильно може вказати на тему”.
Огляд на книгу Максима Похитона "Щось урчить" читайте за посиланням.
