Хоку поза перекладом або як три рядки втрачають сенс за межами японської мови
- Ярослава Беспалова
- 2 дні тому
- Читати 3 хв
Як коротка форма створює велику проблему.
Поетична форма хоку дедалі частіше привертає увагу читачів поза межами японської культури й стає предметом перекладів та інтерпретацій. Це розширює коло читачів, однак часто призводить до поверхневості жанру та втрати його культурної й смислової складності.
Як хоку функціонує в оригінальній традиції та у чому складність українського перекладу віршів — в матеріалі DeTalks.
Що таке хоку (хайку)
Хоку або хайку є традиційною формою японської поезії з трьох неримованих рядків. Вірш містить сімнадцять фонетичних одиниць, розподілених між рядками за схемою п’ять – сім – п’ять і зосереджується на фіксації окремого моменту через образ і паузу.
Жанр сформувався у 16 столітті як початкова строфа колективної поезії ренґа. Тоді хоку задавало настрій, час і простір тексту, а згодом набуло самостійності, і поезія Мацуо Басьо закріпила хоку як завершений літературний жанр.
Тривалий час хоку зверталося до образів природи та спостереження за мінливістю світу, що відповідало естетиці вабі-сабі — цінування простоти, недосконалості й минущості.
Пізніше ж тематика розширилася, охопивши побутові й соціальні мотиви, однак лаконічність, образність і відсутність прямого пояснення залишилися головними ознаками жанру.
Класичні представники жанру
Мацуо Басьо вважають центральною постаттю класичного хайку. Поет перетворив жанр на філософське спостереження за світом і поєднав поезію з мандрівним способом життя.
Один із прикладів тексту Басьо описує старий ставок, жабку та звук води — мінімальний образ, який став канонічним прикладом жанру.
"Старий ставок.
Пірнуло жабеня —
Вода сплеснула".
Разом із Басьо виділяють Кобаясі Ісса — письменника, який залишив після себе понад двадцять тисяч хайку. Його тексти зосереджені на повсякденних образах, темах співчуття та особистому досвіді. Тому дослідники японської літератури часто описують Іссу як поета емпатії та буденного життя.
"Де саме на Молочному Шляху
Зоря моя
Сьогодні заночує?"
У 20 столітті Сантока Танеда відійшов від схеми п’ять – сім – п’ять і писав вільне хайку. У центрі його текстів — внутрішній стан, самотність і фізичний досвід, що змінює уявлення про формальні межі жанру.
"І в житті, і в смерті
Все падає, падає сніг".
Чому хоку складно розуміти й перекладати
Складність сприйняття і перекладу японського хоку пов’язана з принциповими відмінностями між японською та європейськими мовами, а також із самим способом поетичного мислення, на якому ґрунтується жанр. Хоку функціонує як фрагмент спостереження, де значення формується через паузу, контекст і недомовленість.
Передусім проблема виникає на рівні форми. У класичному хоку рахують не склади, а мори (on) — мінімальні фонетичні одиниці, які не мають відповідників в українській мові. Тому механічне відтворення схеми п’ять–сім–п’ять у перекладі зберігає зовнішній ритм, але часто спотворює зміст і внутрішню напругу тексту.
Водночас відмова від цієї схеми заради смислової точності руйнує формальну організацію вірша. Перекладач від початку опиняється в ситуації вибору між формою і сенсом.
Наступний рівень складності пов’язаний із кіредзі — службовими словами або звуковими маркерами, які створюють смисловий злам усередині хоку. Кіредзі не має лексичного значення, але виконує функцію паузи або внутрішнього розриву між образами.
У перекладі цей елемент або зникає, або замінюється розділовим знаком. У результаті мовний жест, який у японському тексті впливає безпосередньо, перетворюється на технічний прийом.
Подібну проблему створює і кіґо — сезонне слово, яке працює як культурний маркер. Для японського читача кіґо активує стійкі асоціації, пов’язані з плином часу, завершенням циклу або екзистенційними станами. Наприклад, вишневий цвіт асоціюється зі швидкоплинністю життя, а осінній вітер — зі старінням і втратою.
Для читача іншої культури ці слова залишаються нейтральними позначками природних явищ. Переклад без пояснень робить текст непрозорим, а пояснення руйнують принцип лаконічності та недомовленості, на якому й тримається жанр.
Додаткову напругу створює еліптична природа хоку. У тексті часто відсутні підмети, дієслова і чіткі граматичні зв’язки. Японська мова дозволяє таку неповноту без втрати зрозумілості, тоді як українська вимагає структурної визначеності.
Перекладач змушений вводити елементи, яких немає в оригіналі, і тим самим змінювати баланс між мовчанням і словом.
Окремий рівень складності пов’язаний з естетичними категоріями японської поетики. Поняття моно-но аваре, юґен або сібумі не функціонують як чіткі терміни і передаються радше як досвід або стан.
Європейська традиція тяжіє до пояснення і формулювання, натомість японська поезія допускає напівнатяк. У перекладі ці категорії спрощуються або зникають разом із культурним шаром тексту.
Українські перекладачі хоку
На сьогодні в Україні переклад хоку залишається нішевим, пов’язаним передусім з перекладом класичних текстів Мацуо Басьо. Так, Микола Лукаш став одним із перших українських перекладачів, які системно працювали з японськими хоку.
У своїх перекладах Лукаш зберігав канонічну структуру п’ять–сім–п’ять й орієнтувався на формальну впізнаваність жанру. Такий підхід відповідав початковому сприйняттю хоку як чітко регламентованої поетичної форми, хоча часто вимагав смислових компромісів та адаптацій.
Інший підхід демонстрував Іван Бондаренко, який зосереджувався на передачі образної системи та лаконізму оригіналу. Перекладаючи тексти Мацуо Басьо, Бондаренко прагнув зберегти атмосферу спостереження й внутрішньої зосередженості.
