Пропагандистський кінематограф: як "правильні" наративи транслюють через фільми
- Артем Гецко
- 9 квіт.
- Читати 8 хв
Робота режисерів під наглядом влади.
Коли заклики у маніфестах або промовах не приносять очікуваного результату, в хід пропаганди йдуть інші інструменти впливу — зокрема, культура.
Та якщо сьогодні глядачі мають широкий вибір фільмів і платформ для їхньої трансляції, то раніше перегляд кіно був рідкісною подією, а репертуар — суворо обмеженим. Контент на екрані часто контролювала держава або відповідні комісії, що перетворювало кіно на односторонній інструмент впливу.
Пропаганда на екранах присутня і зараз, часто, навіть в більших масштабах, складніше подана та пильніше замаскована. Пропагандистський кінематограф, його історію та сучасні приклади розібрала редакція DeTalks.
Звідки ноги ростуть
Найбільшого розвитку пропагандистське кіно досягло у країнах з авторитарними режимами — насамперед у Радянському Союзі та нацистській Німеччині. В останній, зокрема, такий кінематограф почав активно розвиватися після приходу у 1933 році до влади Адольфа Гітлера.
Йозеф Геббельс, рейхміністр народної просвіти і пропаганди, надавав кінематографу особливого значення. Так, 14 липня 1933 була створена Тимчасова Кінопалата Рейху для контролю над кінематографом.
Одним із перших пропагандистських фільмів Третього рейху був "Юний гітлерівець Квекс", знятий режисером Хансом Штайнхоффомза за романом Карла Алоїса Шенцінгера.
Сюжет картини розповідає про політичну боротьбу між комуністичними та націонал-соціалістичними силами у часи до 1933 року. Головний герой — підліток Гайні Фолькер, якому симпатизують ідеї нац-соціалістів, попри ідейні комуністичні переконання його безробітнього батька-п’яниці, захоплюється "гітлерюгендом" (молодіжна про-гітлерівська організація від 1922 року).
Головний герой починає "допомагати нації" як член організації, за що в кінці його вбивають комуністи. У фільмі вперше використали гімн "гітлерюгенду".
Згодом, у 1940 році вище згаданий Геббельс замовив режисеру Файту Гарлану зняти фільм "Єврей Зюсс", який тепер вважається одним з найбільших антисемітських фільмів в історії.
А з 1940 року по 22 березня 1945-го у кінотератрах показували пропагандистський об'єднаний кіножурнал "Die Deutsche Wochenschau" (єдиний німецький оглядач). Його демонстрували раз на тиждень в обов'язковому порядку перед показами фільмів та надсилали союзникам. В кіножурналі йшлося "про все хороше" — як німецька армія перемагає, возвеличення Третього рейху та фюрера, який відвідує фронт, нагородження солдат та офіцерів.
Журнал до останнього переконував аудиторію у перемогах Німеччини, концентруючи увагу на крихітних просуваннях фронту, та "замилюючи" великі поразки. "Die Deutsche Wochenschau" перестав виходити за півтора місяця до остаточної поразки Німеччини у війні.
Зараз "оглядач" є одним з найважливіших джерел німецької кінохроніки тих часів.
Лені Ріфеншталь: талант у службі ідеології
Режисерку Лені Ріфеншталь знають за однією зрозумілою характеристикою — "улюблена режисерка Гітлера".
Її фільм "Тріумф волі" розповідає про партійний з'їзд Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини 1934 року. Стрічка вважається апогеєм пропагандистського нацистського кіно Ріфеншталь.
Інша ж її картина — "Олімпія" (1938) — була присвячена Олімпійським іграм 1936 року. Попри новаторський підхід до зйомки спортивних подій, фільм також насаджував ідею фізичної переваги арійської раси.
Сама ж Лені після війни стверджувала, що про злочини Третього рейху нічого не знала, але з листів офіцера її чоловіку припускають, що Ріфеншталь винна у вбивстві євреїв у місті Конське під час фільмування однієї зі сцен.
"Переглядаючи фільми Лені Ріфеншталь, я бачу помпезні паради, оздоблені нацистською символікою, і розумію, що це теж має свою красу та естетику. Напевно, такі речі не робив ніхто у світі і Лені Ріфеншталь вдалося зафільмувати це надзвичайно красиво, адже вона – режисер з великої букви, талановитий митець, — писала у 2011 році програмна директорка Музею Ідей Ірина Магдиш.
"З іншого боку, мені важко прийняти те, що свій великий режисерський талант вона зужила в ім'я злочинного режиму. А, можливо, Ріфеншталь була поставлена в такі умови і працювала так, як їй це дозволяли. А ще розумієш, що якби вона це не показала, ми би так ніколи і не дізналися і не побачили естетичного, а тому ще більш небезпечного боку цього режиму, тієї ідеології, яка полонила мільйони людей.
Як бачимо, тема надзвичайно неоднозначна і актуальна, тому зусиллями різним фахівців під час дискусії ми шукатимемо відповіді".
Всього за роки існування Третього рейху на екран було випущено 1097 художніх фільмів, і кожен десятий з них містив відверту політичну пропаганду. Серед найбільших діячів кіно Німеччини тих часів виділяються Ф. Харлан, Ф. Венцлер, Л. Ріфеншталь, композитори В. Целлер, Г. Віндт, актори Ф. Маріан, В. Краус, Г. Георге та інші.
Радянське кіно як інструмент міфотворення
"Поки народ безграмотний, з усіх мистецтв найважливішими для нас є кіно і цирк", — казав Ленін наркому Анатолію Луначарському у 1922 році.
У книзі "Кіномистецтво: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів" Лариси Брюховецької йдеться, що початок розвитку радянського пропагандистського кінематографу (як і звичайного) припадає на часи Жовтневого перевороту 1917 року, коли приватним кінодіячам вдалося зняти частину подій. Після цього більшовицька влада зрозуміла важливість документування та висвітлення окремих подій.
За словами кінокритикині, фільм Сергія Ейзенштейна "Жовтень", що описує ту ж революцію, складений з вигаданих подій.
“Сергій Ейзенштейн у буквальному значенні цього слова вибудував перед камерою уявний перебіг Великої Жовтневої Соціалістичної революції (Жовтневий більшовицький переворот) і зробив це настільки переконливо, що донині багато хто, особливо із зарубіжних глядачів, сприймає його фільм «Жовтень» як документальний”, — казала Лариса Брюховецька.
Сергій Ейзенштейн — один з найвідоміших радянських режисерів, коли йдеться про пропаганду чи вигадані сценарії. Інший його фільм, "Броненосець «Потьомкін»" 1925 року про перше в історії чорноморського флоту повстання матросів став, за словами журналіста Олега Панфілова, "першим ідеологічним шедевром". У 1958 році у Брюсселі фільм увійшов до 12-ти кращих в історії.
Історична довідка: у 1905 році на панцернику "Потьомкін" спалахнуло перше в історії чорноморського флоту збройне повстання моряків на чолі з артилерійським унтерофіцером Григорієм Вакуленчуком, уродженцем Житомира, який потім був смертельно поранений одним з офіцерів судна.
Пропагандизм і розбіжності з реальними історичними подіями полягали у суцільній драматизації і перекрученні фактів. Фільм Ейзенштейна використовувався більшовицькою пропагандою, аби підкреслити жорсткість царської влади, яка "наказала військам стріляти по мирним жителям на одеських сходах" у одній з найвідоміших сценах фільму. Насправді ж цього не було.
Число жертв у фільмі радянського режисера також було штучно збільшене, коли в реальності загинули кілька офіцерів. Повсталих матросів у фільмі показували як ідейних та революційних, коли насправді у повсталих були різні політичні погляди і переконання, але об'єднував один привід.
У 2005 році начальник управління інформації Одеського міськвиконкому, історик Едуард Щеглов в інтерв'ю британському журналісту визнав, що "фільм Сергія Ейзенштейна — шедевр", але його образив рівень неправдивості фільму.
"Не було ніякого кровопролиття на сходах — усе це Ейзенштейн вигадав. Він поводився як великий голівудський режисер, який переписує історію, щоб фільм заробив побільше грошей — тільки що його мета була не заробити гроші, а створити враження. Це йому вдалося".
До 1930-х років українське та рядянське кіно хоч якось впливало на світове, адже виходило за межі Союзу. Після ж, ні "звідси-туди", ні "звідти-сюди" вже не було, а вся кіноіндустрія стала суто пропагандистською.
В коментарі Детектору Медіа письменник і сценарист Андрій Кокотюха підкреслював, що це стосується стрічок, зокрема, режисера Всеволода Пудовкіна — його "Суворова" (1940) та "Адмірала Нахімова" (1945), які стали референсами для тенденційно пропагандистського і "нудного" радянського кіно тих часів".
"Провал цього етапу кінопропаганди в тому, що до створення стрічок уже залучали не талановитих, а вірнопідданих", — сказав Кокотюха.
Ідеологія щодо України в радянських, а тепер і російських, фільмах пройшла шлях по низці образів: роботяга-ідеолог; солдат і боєць проти нацизму; знову ж таки колгоспник; націоналіст і злочинець; націоналіст і бандерівець.
Ейзенштейн Х Геббельс
В червні 1928 року сам "міністр пропаганди" Німеччини Геббельс писав про фільм Ейзенштейна.
"Увечері дивилися «Потьомкіна». Повинен сказати, фільм зроблений дивовижно, з абсолютно чудовими масовими сценами [...] Гасла сформульовані так спритно, що не знайдеш, що заперечити. У цьому фільмі це дійсно небезпечно. Шкода, що у нас немає такого".
Вже у березні 1933 року Йозеф Геббельс зібрав головних німецьких кінематографістів у готелі "Кайзергоф" та знову висловився про радянський фільм.
"Це чудовий фільм, рівних якому немає. Причина — в його силі переконання. Всякий, хто не має твердих політичних поглядів, може навернутися до більшовизму після перегляду цього фільму. Він гранично ясно показує, що мистецтво може бути тенденційним і успішно поширювати навіть найгірші з ідей, якщо це робиться з видатною майстерністю".
10 лютого 1934 року в берлінській Опері Кролла рейхсміністр виголосив другу промову про стрічку.
"І я переконаний, що якби тут в одному з наших кінопалаців ми дали б фільм, який дійсно об’єднав би наш час і справді став би націонал-соціалістичним «Броненосцем», квитки в такий театр були б розпродані дотла і надовго".
На це сам радянський режисер глузливо відповів, що іншого "Броненосця" існувати не може, адже такого рівня фільм існує лише "в країні як Радянський Союз".
"Бо в наші дні велике мистецтво, правдиве зображення життя, правда життя, та й саме життя, можливі лише в країні Радянській — незалежно від того, як вона називалася раніше".
Попри (чи завдяки) захопленню Геббельса, у 1937-му вийшла нацистська відповідь на "Потьомкіна" — "Броненосець «Севастополь»". Німецький фільм був буквально протилежністю: за сюжетом офіцери оборонялись від "злих" повстанців-матросів, а головний герой — граф Костя, покинув Росію з нареченою. Матроси-повстанці у фільмі направляють гармати на мирне населення. Після 1939 року та пакту Молотова-Ріббентропа з німецького прокату фільм прибрали.
Кіно в КНДР
Північна Корея хоч і закрита від світу та його тенденцій, для зміцнення власної ідеології теж використовувала кіно. За допомогою фільмів сім'я Кім переконувала населення в своїй досконалості та святості, а "Захід" показувала як ворогів з жахливим життям.
Новостворений після 1945 року Департамент пропаганди і агітації особливу увагу приділяв кінематографу. Перегляд фільму — колективна справа, тому і поширювати ідеологію стало легше.
Першим художнім фільмом, випущеним в КНДР, став "Моє рідне село" 1949 року про повстання проти окупації японців за допомогою армії Кім Ір Сена.
Кім Чен Ір, син Кім Ір Сена, розглядав серйозність кіноіндустрії та Департаменту по-іншому. На той час якість північнокорейського кіно бажала кращого, а південнокорейське — навпаки, мало своїх "зірок", як серед режисерів, так і серед акторів.
Через це 1978 році Кім "викрав" відому південнокорейську акторку Чхве Ин Хі та згодом і її колишнього чоловіка — в минулому південнокорейського режисера Сін Сан Ока. Чоловіка декілька місяців утримували у в'язниці, змушували дивитися північнокорейські фільми та писати "вождю", що варто змінити. Від кількості порад тоді змінювалась якість його проживання, а згодом чоловіка все ж випустили.
Кім Чен Ір зізнався, що викрав акторку, бо так було легше заманити Ока до КНДР. Режисер створив кінокомпанію "Shin Films" та став її директором.
Першим фільмом новоствореної студії став "Емісар без права повернення" 1984 року, про емісара (агента) Північної Кореї, що відстоював її права на міжнародній арені в Гаазі та здійснив харакірі прямо після промови в залі засідань.
У липні того ж року фільм отримав нагороду за кращу режисуру на кінофестивалі у Карлових Варах. Тоді Кім подзвонив Оку та попросив, щоб пара заявила світу, що "вони працюють у Північній Кореї не з примусу — просто лише там, а не в капіталістичному світі з жорсткою політичною цензурою, вони можуть реалізувати свої таланти".
У сучасній кінопропаганді Північна Корея використовує все те ж, що і раніше — ненависть до американців та возвеличення "нації". Наприклад, у північнокорейському серіалі "Наші сусіди" про життя в багатоквартирному будинку, в одній сім'ї серйозно занедужає дитина, її госпіталізують. В кадрі родичі, що зібрались в одній квартирі та стурбовано обговорюють ситуацію, а потім вмикають телевізор, всі різко біжать до екрану та радіють, стрибають: на екрані показ випробування далекобійної вітчизняної ракети!
Росія — спадкоємиця радянської пропаганди
Сучасна російська пропаганда повністю наслідує радянську. Нікуди не подівшись, в інфопросторі домінує наратив про військову перевагу та нікчемність "ворогів", ворожість "Заходу" та інші.
Довгий час таку пропаганду спокійно споживали і в Україні — на державному рівні, і "тільки у 2015 році зі змінами до закону України «Про кінематографію» в Україні вдалося обмежити показ 579 російських художніх фільмів і серіалів", — йдеться у матеріалі Детектор Медіа.
Чинна російська влада виділяє величезне фінансування на пропаганду у кіно, бо там це працює, і там це є кому споживати.
